Людина в чорному мішку. Як ексгумують загиблих у Бородянці

Оксана боїться, тому воліє залишитися в саду. Винесла собі стільчик із хати, поки все зроблять. Сидить і курить айкос, а її погляд блукає десь понад льохом, понад деревами. Цвітуть вишні, трава вкрила подвір’я зеленим килимом — смерть здається зараз недоречною й невчасною. Але вона тут, в Оксани на городі. Викопують її брата, якого застрелили росіяни. Йому знесло пів черепа, й голова стала кривавим місивом. У Бородянці на Київщині щодня знаходять нові братські могили. Не вистачає копачів, обладнання та працівників моргів. Як ексгумують і перепоховують людей — репортаж

Людина в чорному мішку. Як ексгумують загиблих у Бородянці

Оксана боїться, тому воліє залишитися в саду. Винесла собі стільчик із хати, поки все зроблять. Сидить, курить айкос, погляд її блукає десь понад льохом, понад деревами. Цвітуть вишні, трава вкрила подвір’я зеленим килимом — смерть здається зараз недоречною і невчасною. Але вона тут, в Оксани на городі. Викопують її брата, застреленого росіянами. Йому знесло пів черепа, й голова стала кривавим місивом.

У Бородянці на Київщині щодня знаходять нові братські могили. Як ексгумують і перепоховують людей — репортаж Ярослави Тимощук.

Червоний кросівок 43-го розміру

Комунальне кладовище у Бородянці рясніє свіжими вінками. Вперше ми приїхали сюди 26 квітня, коли по одному його боці ексгумують братську могилу, а по іншому — ось-ось мають ховати загиблих, яких знайшли під завалами будинків. Це не перша партія, як каже начальник місцевого ЖКГ Юрій Патока, вже є 18 таких поховань, але лік змінюється щодня. Так само, як гриби після дощу, після деокупації щодня з’являються нові братські могили — на кладовищах, на території лікарні, у людських городах і садках. Селяни хочуть садити картоплю, а на полях — мертві тіла.

Над однією з могил на кладовищі схилилося кілька чоловіків, їм приблизно по 30, вони похмурі, мовчазні, лаконічні. Змінюють один одного: хтось копає, хтось — на перекур. Могила насипана нашвидкуруч — під час окупації кілька місцевих знесли сюди 5 мертвих людей і засипали під обстрілами. Копають із півтора метра, поки з-під піщаного ґрунту не починають проглядатися тіла, складені одне біля одного, як рибини у консервній банці. Після понад місяця лежання годі розгледіти обличчя, зараз на їхньому місці болотно-багряне місиво. Хіба що одяг, взуття, татуювання, у когось перстень на пальці — усе це слідчі вписують у рапорти як «особливі ознаки», за якими потім хтось зможе впізнати близьку людину.

Сергій Ковальчук, один із гурту хлопців, зараз викопує свого рідного брата Колю. Вони мали рік різниці у віці й обоє працювали будівельниками, у різних бригадах. Були схожого зросту і носили навіть однаковий розмір взуття — 43-й. Коли Колю застрелили росіяни, він був у братовому взутті. Зараз це полегшує впізнання. З 5 тіл відоме тільки одне — Сергій зразу впізнає червоний кросівок.

З копачами сутужно — при ЖКГ їх із 10, ніколи досі не було потреби тримати більше. У Бородянці вже знайшли 41 людину під завалами будинків і ще понад 300 у похованнях, знайдених після окупації, — про це нам повідомили у місцевій поліції. Копачі у Бородянці розкопують поховання часів окупації й водночас готують нові могили для перепоховань. Щоб забронювати їхні послуги, доводиться чекати. Тож Сергієві допомагають друзі — він приніс пляшку горілки і яблука, щоб віддячити.

Виймати тіла з могили без поліції не можна. Хлопці чекають, поки приїдуть слідчі. Інформацію про те, що сталося з братом, Сергій збирав по крихтах від сусідів, бо ж сам разом із мамою ховався від обстрілів. Коля жив разом із ними.

Отож відомо, що 4 березня брат разом із трьома товаришами автівкою поїхали в центр до магазину. Російські солдати почали стріляти по машині, щоб спинилася. Всі повиходили, їм наказали підняти руки. Про це Сергієві розповів один із хлопців, що вижив, — йому відразу стрільнули в ногу і в таз, зараз він на візку.

«Упав, лежу, бачу: твій брат лежить, поблід. Довго не мучився», — переказує Сергій слова хлопця, що вижив. Як саме стріляли в Колю, незрозуміло. Хто ще лишився живий — теж. Інших хлопців Сергій не знав.

Так само біла пляма у цій історії — хто переніс тіла від магазину до церкви. Відомо, що хлопець, який зрештою вирив цю братську могилу, знайшов 5 мертвих тіл біля церкви вранці 5 березня. Священник дав свій вазик, тіла звезли на кладовище. Хлопець — той, що знайшов та привіз тіла і один із тих, хто копав, — переказував Сергієві, що робили з товаришами це поспіхом. Почалися обстріли, кинули лопати, поховалися по домах. Повернулися за пів години, коли стихло, доробили, поставили хрест як розпізнавальний знак.

Той же хлопець і сказав Сергієві: «Можливо, я закопав твого брата». Можливо, погодився той, бо натоді не бачив його вже три тижні.

І ось зараз, коли під’їжджає наряд поліції, Сергій засвідчує: так, це брат. Один встановлений із могили безіменних. Поліція прибуває з машиною «Вантаж-200» — волонтерською місією, яка доправляє тіла до моргу. З місією домовилися місцева мерія. Транспорт надала чернівецька будфірма, вона ж оплачує паливо, готель для двох водіїв — ті теж із Буковини. З ними двійко волонтерів, ті вже з Київщини. Вони одягають медичні маски, рукавички і беруться діставати тіла з могили по одному.

Поліцейська Вікторія Немирова проводить огляд. Фотографує кожне тіло й записує в нотатки телефона особливі ознаки: перстень на руці, перев’язана нога, одяг, татуювання. На тілах, що понад півтора місяця лежали в землі, таких ознак небагато. Наприклад, каже поліцейська, важко встановити характер рани. Саме тіло здається неприродно видовженим, але, як потім пояснить судмедексперт із моргу, це тільки оптичне сприйняття: ми ж бо звикли дивитися на людей у вертикальному положенні, а зараз інший кут зору.

Після огляду волонтери пакують кожне тіло у чорний цупкий мішок-чохол. Кожен треба пронумерувати, але білий маркер десь зник. Виручають медичні маски — на них пишуть номер і кріплять до мішка.

Сергіїв брат — мішок №5. Брат покійного має надати його паспортні дані й узяти контакт поліцейської, яка, коли знатиме, повідомить, у який морг доставлять тіла. Морги переповнені, й куди везти — з’ясовують у процесі з головним судмедекспертом області, який каже поліції, де наразі є місця.

Хлопець, який копав могилу, не захотів прийти свідчити, на його присутності ніхто не наполягав. У могилі, крім тіл, знайшли ще кобуру для пістолета та порожню поясну сумочку. Поліція їх не взяла.

«Чому не взяли?» — питає хтось на кладовищі.

«Це доказ у вбивстві, а де знайдеш убивцю? — друг Сергія, що розкопував могилу, дожовує яблуко. — Усе спишуть на війну».

Жертви невідомі, як і невідомі наразі їхні вбивці. Але ще одного з убитих із цієї могили впізнають через кілька днів.

Черга на смерть

Оксана Товкач 26 квітня ходить за всіма по кладовищу: «Викопайте брата», — звертається до копачів, до керівника ЖКГ Юрія Патоки. Потрохи втрачає терпець, бо саме підійшла її черга після тижневого очікування. Тіло її брата Володимира понад місяць лежало в тимчасовій могилі, й Оксана спершу переймалася, що не вдалося поховати до 40 днів після смерті, коли, за християнськими віруваннями, душа померлого знаходить остаточний спочинок або в раю, або в пеклі. А тепер уже б просто викопати.

Начальник ЖКГ пообіцяв їй на сьогодні комунальних копачів, але вийшло так, що вони готують 11 могил для тіл, які мають привезти з моргу у Білій Церкві. Патока віднікується від Оксани, і тільки коли двоє іноземних журналістів, які збираються фільмувати процес, пропонують жінці, що самі викопають могилу, той вирішує, що краще відпустити двох копачів.

Чоловік закопаний у дворі на своєму обійсті. Оксана, сама родом із Бородянки, мешканка Вишневого, у березні жила з родиною на Тернопільщині. 12 березня мобільний зв’язок із родичами зник — жінка не знала, що відбувається в її рідному селищі. 1 квітня, після звільнення Бородянки, кузина повідомила: нема брата, його вбили 16 березня.

Дату й причину смерті дізналися зі свідчень сусідів. Чоловіка знайшли застреленим біля хлібозаводу, там він лежав три дні, поки двоюрідна сестра з чоловіком не прийшли й не забрали. Спершу поклали його чи то в хаті, чи в сараї, наступного дня викопували могилу під гул снарядів. Постелили в яму соломи, позначили місце хрестом, зробили фото.

Оксана боїться бачити, як діставатимуть тіло, тому воліє залишитися в саду. Винесла собі стільчик із хати, поки все зроблять. Сидить, курить айкос, погляд її блукає десь понад льохом, понад деревами. Цвітуть вишні, трава вкрила подвір’я зеленим килимом — смерть здається недоречною і невчасною саме зараз.

Окрім смерті, є формальності. Коли Оксана дізналася про смерть брата, не знала, що й за чим має робити, щоб перепоховати рідну людину. З фейсбук-груп про Бородянку дізнавалася різні телефони: прокуратури, поліції, ЖКГ. Люди писали, що за чим роблять. Усюди треба стати на чергу: написати в поліцію заяву на ексгумацію тіла, оформити акт, що на подвір’ї захоронення, дочекатися копачів. Окремо в прокуратурі дати свідчення, щоб зафіксувати воєнний злочин. З прокуратури їх передають до СБУ.

Нарешті копачі беруться до справи. Яма глибиною 2 метри, десь тут залягають ґрунтові води, там, де лежить тіло, утворилося болото. Небіжчик загорнутий у щільний плед — зелений у рожеві квіти, таким можна загорнутися, коли дивишся кіно. Покривало набралося вологою й поважчало, тож тіло витягують уп’ятьох.

Чоловікові стріляли в голову, йому знесло пів черепа, й голова справа — криваве місиво. Покійника упізнає дядько Оксани, далі формальності — вказати особисті й паспортні дані померлого, взяти номер поліцейської, щоб повідомила, з якого моргу потім забрати тіло.

Коли машина «Вантаж-200» з тілом у чорному мішку покидає двір, Оксана починає плакати. Виходить разом із дядьком на дорогу, перемовляються із сусідом — той недавно поховав свого сина, загиблого під завалами будинків у Бородянці. За кілька хвилин всі розбрідаються, кожен у свій бік, кожен зі своїм горем.

Копання могил — не найприємніша робота, як і оглядати тіла. Але Тетяна, поліцейська, яка щойно оглядала й фотографувала брата Оксани, навчилася давати собі раду. Ми супроводжуємо її ще на кількох таких виїздах у різні дні. Вона твердо повторює свої протокольні питання, коли люди замість відповідати вибухають слізьми або вдаються до спогадів, — інакше в неї не йтиме робота.

Тетяна схиляється над чоловічим тілом, викопаним на городі. З кишень дістає гаманець — порожній, але з банківськими картками. Завдяки прізвищу на картці швидко з’ясовують, що його може опізнати співмешканка — побоюються тільки не застати дома, бо «неблагополучні».

Дружина дома — це жінка 60 років із хворими ногами, що гниють. Упізнає покійного і за благеньким одягом, і за речима. Вона ридає, але сусідку, що вирішила навідатися, поки є поліція, це не розчулює.

«Ти чому мої кури покрала під час окупації?» — атакує з порога.

Поліцейські просять почекати з розбірками, поки не оформлять тіло, але розгнівана сусідка не думає відступати. Зрештою, Тетяна все дописує і просить: «Якщо то не ваші, поверніть кури».

11 могил, які впізнали

Юрій Патока, який очолює ЖКГ, каже: якщо в довоєнний час чотири похорони на день вважалися надзвичайною подією для Бородянки, то нині щодня мають більше поховань. Сергій із волонтерської місії «Вантаж-200» підтверджує: за один день вони доправляють до моргів від 7 до 11 тіл, це по Київщині. Починають працювати зранку, назбирують за день тіл і під вечір доставляють для розтинів.

Якщо в мирний час мали справу переважно з природними смертями (від віку, від хвороб), то нині, під час війни, смерті — практично всі насильницькі, отже, мають іти через морг. Убивство, розстріл, авіаналіт, поранення осколком — усе це підпадає під категорію ОНС, тобто ознак насильницької смерті.

У їхньому селищі з-поміж убитих найбільше молодих хлопців, яким стріляли в голови, каже Патока, а судмедексперт із Білої Церкви додає, що таке твердження справедливе не лише щодо Бородянки. Така ж історія в Бучі, Макарові — основних населених пунктах, звідки до цього моргу доправляють тіла.

Отож копачі не встигають викопувати, а переповнені морги не мають змоги довго тримати тіл. Тому вийшло так, що всі 11 тіл, які поховали 26 квітня на Бородянському кладовищі як невідомі, кілька днів по тому розпізнали. Не всі з них місцеві — «Вантаж-200» підбирав дорогою по селах, та в морзі всі вони значилися як із Бородянки, то туди й повернулися.

Номер на хресті, під яким ховали, збігається з номером на чорному мішку-футлярі (ці дані також зберігаються у моргах, як і зразки ДНК). Люди не встигають оперативно впізнавати тіла в моргах: хтось ще тільки повертається з-за кордону, де рятувався від окупації, хтось не знає, де саме може бути тіло і має не так багато часу на пошуки.

Таким чином, родичі або близькі покійних, які хочуть перепоховати їх деінде, мають знову дістати дозвіл на ексгумацію могил. А на звільнені місця ховатимуть нових.
Упізнати тіло: морг

На вулиці плюс 17, а холодильна камера, де 35 тіл чекають на упізнання, не під’єднана до електроенергії. Вона стоїть просто у дворі лікарні, біля дверей моргу. Це Біла Церква, звідки до Бородянки доправили 11 тіл, які вже після похорону стали відомими.

Та навіть якби камеру підключити, це не дуже б зарадило, бо вона не тримає потрібної температури, — судмедексперт Ігор Вікторович не намагається приховати правди. В ідеалі має бути рефрижератор на мінус 15 — такий, наприклад, є в Боярці, але не тут.

Дверцята відчинені, щоб бодай повітря циркулювало. Стоїть трупний сморід, кружляють мухи, вони відкладають личинки, по підлозі де-не-де розтікаються кров’яні плями. Щоб трохи поліпшити ситуацію, судмедексперти пакують кожне тіло у 2-3 мішки — принаймні мішки ще є.

Холодильну камеру сюди завезли ще раніше, щоб ізолювати ковідні тіла під час пандемії. Зараз вона придалася для жертв війни. Поміщати людей нікуди, каже Ігор Вікторович, потужності їхнього моргу не розраховані на таку кількість. Тим паче, окрім убитих, нікуди не ділися ті, хто помирає власною смертю.

Тіла вбитих у війні до моргу в Білій Церкві почали звозити 6 квітня — наразі їх потрапило сюди десь 160. Це менше, ніж по інших моргах області, але роботи не бракує. Вік убитих — від 13 до 80 років, більшість чоловіків, жінок мало, ознак зґвалтувань серед цих 160 не виявили. Кулями вбивали хлопців віком від 15 років, стріляли в голови.

Після того, як поліція оформляє протокол на кожне тіло, судмедексперти беруться до експертизи. Якщо на тілі знаходять ушкодження, що могли спричинити смерть, експерти «беруть об’єкти на дослідження» — тобто зрізають клапті шкіри з пораненнями. Тоді не потрібно робити розтин. Якщо ж таких нема, тіло розрізають. Випадки з вогнепальними пораненнями передають до обласного бюро, де є медико-криміналістична лабораторія. Забирають ДНК, усі зразки теж передають поліції.

Поки спілкуємося, збирається черга з 5-6 людей на упізнання. Щоб знайти потрібне тіло у пронумерованих мішках, їх треба перетягати десятками, а потім ще повантажити у труну — робити це нікому. Молода дівчина-оперативниця з поліції, яка має писати протоколи за результатами процедури, не може через це почати роботи.

Донедавна допомагали поліцейські-курсанти, але вже поїхали на навчання. Це не було їхньою роботою, просто більше нікому. А чиєю? Не відомо, раніше такої роботи просто не існувало. Хлопці створили систему: номери мішків порозкладали по дві стіни камери й на стінах продублювали цифри, хто де лежить.

Комусь дзвонить Ігор просячи підмоги, а поки чекають, тіла забирають люди, які можуть зробити це самотужки.

Бусиком під’їжджає до камери чоловік у військовій формі, його супроводжують побратими-морські піхотинці. Учора чоловік упізнав тут 22-річного сина: постріл у голову, зв’язані за спиною руки. Загинув у Бучі. Батько ще раз розкриває мішок, із товаришами переносять мішок у труну. Брунатна рідина капає на білосніжну оббивку гробу.

Щоб полегшити людям пошуки, поліція виставляє фото тіл із братських могил у телеграм-спільноту «Загиблі на території Бучанського району».

«До КОБ СМЕ [Київського обласного бюро судово-медичної експертизи] доставлено невідому особу чоловічої статі, якого виявлено 08.04.2022 біля автодороги в напрямку села Блиставиця. Труп № 228», — типове оголошення з групи. Якщо при людині знайдені документи, додають прізвище та ім’я. Ті, хто шукають, можуть телефонувати за доданим номером поліції, там скажуть, у якому морзі труп.

У цій спільноті чоловік і знайшов сина. Деталей про те, як той загинув, не знає — сам тоді ніс службу на іншому кінці країни. Забирає свідоцтво про смерть, це остання формальність перед похоронами.

Ігор Вікторович працює в морзі з 1987 року, але таке, як зараз, із ним — як і з усіма — уперше. Його сфера — погані звістки, а втім, він бачить у своїй роботі хорошу ціль. Він допомагає жертвам не лишитися невпізнаними.

«У Другу світову ховали всіх гуртом, ніхто не переймався. Зараз у росіян таке ж ставлення, плювати на людей — вони своїх не забирають. У нас, як би туго не йшло, закони виконують. Викопують, роблять експертизи, беруть ДНК — це багато значить».

Якщо тільки людина не згорить так, що нема чого брати. Якщо ніхто не знає, де й коли могла згоріти ця людина, то в документах вона значитиметься невідомою особою.

Усе, що від неї залишилося, — жменька попелу, що поміщається в целофановий пакетик.

Знайти сина

26 квітня, у день, коли по одному боці кладовища розкопують могилу, а по іншому — хоронять загиблих, між ними метається жінка. Приїхала сюди велосипедом з фотокарткою в руках. Засмучується, що пропустила розкопки — прибула, коли «Вантаж-200» уже відправився. Вона об’їжджає кожне таке поховання, про яке дізнається із сільських новин.

Жінка всім показує той знімок: копачам, керівнику ЖКГ, друзям Сергія, мені як журналісту — всім, хто готовий її послухати. На фото (воно давніше, але іншого нема) двоє її синів, сидять обнявшись за столом. Один із них помер ще до великої війни, але мати не втрачає надії розшукати іншого. Олег Стукало, 45 років, місцевий спортсмен, боксер. Востаннє бачила його 9 березня, був одягнений у чорну куртку. Не знає відтоді, де дівся.

«Здоровий такий, не було? Точно? Ростом як ти, трохи повніший», — питає у хлопця, що допомагав копати Сергію.

«Тут його точно не було», — відказує той.

Жінка не вірить на слово і просить мене показати фото тіл із могили. Довго вдивляється, але не знаходить. Хапається за думку, що син може бути живий — раптом його взяли в полон росіяни, коли відступали? Він не був військовим, але різне може бути.

«Вони ж брали міцних», — її гіпотеза, її рятівна соломинка.

Увесь цей час жінка тримається твердо, вона зосереджена на пошуках. Але коли з моргу повертаються тіла в мішках і їх, 11, одне за одним починають класти в труни, заходиться довгим невтішним плачем.

Кілька днів по тому, 29 квітня, одне з тіл братської могили, яке на знімках так пильно, але безрезультатно роздивлялася мати Олега Стукала, упізнають. Ще один невідомий із братської могили, де 26 квітня знайшли брата Сергія Ковальчука, поверне собі ім’я.

Чоловік на милицях, без однієї ноги, стоїть на порозі Бородянської школи. Під час окупації поліцейський відділок спалили кадирівці, і тепер він, як і багато інших служб, перемістився до школи. З чоловіком спілкується Вікторія Немирова, поліцейська, яка фотографувала тіла з братської могили. На одному зі знімків чоловік упізнає, кого шукає — по одязі й татуюванню на нозі у формі змія.

Він знайшов сина — на відміну від мами Олега Стукала, яка досі поневіряється. Але нікому з них не легше.